https://200baliv.com/marusya/
суботу, 9 грудня 2017 р.
понеділок, 4 грудня 2017 р.
неділю, 3 грудня 2017 р.
четвер, 16 листопада 2017 р.
вівторок, 14 листопада 2017 р.
вівторок, 7 листопада 2017 р.
середу, 17 травня 2017 р.
Віра Китайгородська "Подарунок від мами"
Віра Китайгородська
Подарунок від мами
новела
Круглики – село на трасі. Через нього денно і нощно гудуть легко-сріблясті й сталеві вантажівки – цілі каравани машин. І бжінькають час від часу новесенькі круглесенькі окасті і пишнотілі, як трутні, мерседеси і важелезні жуки-рогачі – джипи. Колись дорога двигтіла лише зранку до вечора, а тепер – і вночі у Кругликах, як у порту, повзуть трасою важкотонажні фури, ховають свої темні розпуклі боки від дорожньої служби. Під місяцем їхні тіні скидаються на рухомі гори, що переміщаються одна за одною.
Кругличани вже якось звикли до того, що через допотопні їх вибалки зробили об’їзну дорогу. Першими зорієнтувалися молодиці: почали виносити і виставляти на стільці за ворота городній товар: яблука, груші, виноград, згодом – випічку та цигарки, пиво й усіляке різноманітне дріб’язкіття для дорожньої людини.
За рік на трасі з’явилися будки з гарячими бутербродами та кавою, з шашликами та вином, з висячою на жилці різнокаліберною рибою – сушеною та копченою…
Почали рости в селі хатини-шіпчини, стайні та огорожі, криниці та літні кухні, покриті різьбленою бляхою з кованими поруччями. І все те – не стільки за плату далекобійників, як за роботу по Італіях-Португаліях та наймах у підмосковних преріях.
Лише Катеринка не вміла ані торгувати, ні по-іншому якось «крутитися», щоб заробити копійку-другу. Колгосп, у якому вона працювала в конторі, давним-давно розділили на «чотири часті» між чотирма ґаздами. Троє з них, прихопивши ще «живі» трактори і комбайни, «зіпхнули» їх у сусідню область і оголосили себе банкрутами. І лишень Семен Дронь тягнув ще на конопляній шлеї сяке-таке господарство, яке линяло й розпадалося клаптями, як Рябко в маю.
Якось у неділю взяла вона, Катеринка, великий полумисок, нарвала перших черешень та й виставила на мурованому густим ракушняком мурі. Весь день червоніли ті черешні на шляху, зривали очі хіба що дітям. Біля Гані Гондурячки зупинялися фури, біля Докії Варварюк – аж тісно від подорожніх іномарок, а Катеринині черешні, обліплені масною пилюкою, надвечір склювали кури.
«Чи примовляти треба було до них, чи що?» – думала Катеринка, йдучи з порожнім полумиском від курника.
І непогамована туга чимраз ближче підступала їй до горла. І жаль було саму себе, свої роки, які перебродили між людьми, як цвіт шипшини у червневу ніч: цвіли рясно – облетіли безчесно. Он у Марусі Жеребної – хата у два з половиною поверхи. Кімнат у ній – за день не обійти. І лазня кам’яна, і їдальня літня та ще й зимня. У Христини Заплітної одна лише теплиця сім соток городу займає.
Думала і Катеринка про теплицю. Але порахувала, скільки коштів треба на каркас, скільки плівки і скільки газу, і відклала свій план, як куделю, на літо.
Ще пробувала молодиця доглядати Варчину малу дитину. Та така вже та дитина розпещена, що аж ніяк їй не догодити.
І засклепила Катеринка сама в собі, і що вже більше сумувала-журилася, то чимраз більше їй не таланило: то сокіл курят видзьобав із люцерни, то кашемірову, мамину ще, хустку міль побила.
Хотіла Катеринка з кимось порадитися, комусь вилити душу, та соромилась. ЇЇ однолітки поставали панями, кучерів накрутили, золота навдягали. В вона – як те куря, що задрипалося з весни, ніяк не очухається. Піде на цвинтар, з мамою поговорить, а відтак іде додому.
Якось перед Маковеєм прийшла вона на могилку по дорозі з церкви. Аж там, на півтора квадратних метрах маминої землі, майори цвітуть, чорнобривці розпукають, нагідки і настурції світять, як сотні розпашілих сонечок, ромен повитикав свої пелюстки з-поміж стряпатого заячого холодку.
«Оце ти мене, мамочко, і зустріла, оце і подарунок мені приготувала», – шепотіла солоними вустами Катеринка. І щось живе, тепле заклекотіло в її душі.
Вона йшла додому осіянна.
Ніч жіноча пройшла у дворі. Якби хтось побачив Катеринку, що вона снує опівночі в городі, подумала б, що зійшла, бідна, з розуму.
Але тільки-но почав бліднути місяць і висуватися з присмерків небо, вона взяла два кошики й полетіла в ліс. Там, біля старого вербняку, у трухлявих пнях вона побачила колись перепрілу землю. Ось по неї і прийшла. Похапцем, ніби крадучи, набивала ті кошики тим лісовим скарбом, натоптувала його своїми маленькими кулачками, а серце в неї тріпотіло, як у щиглихи.
Якби хтось зважив, скільки несе це у своїх руках ця тендітна жіночка, – не повірив би. Буйволистому мужику та ноша видалася б важкою. А вона ніби летіла додому. Майже місяць так поночі назирці ходила Катеринка до лісу, і на її подвір’ї, під калиною, з’явилася гірка рудуватої пухкої землі. На зиму вона накрила її цератою, пригорнула листям.
І ждала весни. Так безтямно ждала, як ніколи, навіть у юності. Може, лише тоді, коли Микола мав прийти з війська. Вона виходила рипучим снігом за хвіртку, простягала руку до сонця і наслухала пальцями – чи не пом’якшав мороз.
Тепер же вона майже щодня на аркуші альбому від фотографій хімічним олівцем писала якийсь список у стовпчик, і ховала той папір під рядно, і лише ввечері виймала зі схованки, крутила в руках і щось дописувала.
А як у вівторок на подвір’ї загуляла Явдоха і як заграли вулицями Кругликів весняні вітри, Катеринка викинула на горище кожушанку. І рукавиці.
Ще по крихкій мерзлоті вона тупцювала довкола хати, розміряла щось ниткою, забивала кілки і говорила сама до себе. Сон не брався, і жінка навіть подумала, що засватав її місяць, під яким вона ходила так довго і на який милувалася стільки ночей. Боже, а як це не мине? А як буду ходити тако, як Тодосій Липовик, куди очі дивляться? Але плани не давали їй довго тривожитися за себе.
У пригріту землю Катеринка вкладала всю свою надію й жадання, усю свою спрагу й волю, все, чого стреміла її душа та уява. І просила у Всевишнього дати дощику, а не суховію…
За своїми домашніми клопотами люди не дуже придивлялися, чим займається їхня сусіда. Село возило каміння, розвантажувало цеглу, гравій, щебінь, плитку, керамзит. Майстри замовлялися за рік наперед. І знову молодиці опоряджували за ворота свій крам, а багатші гортали модні журнали і на день-другий позичали тих «Наталі» та «Бурду» сусідкам.
І знову ставали вантажівки біля Варварочки та Дудки. І пахла селом копчена риба, вино та кава.
Катеринка вибриндилася в нову одежу, вийшла до молодиць поговорити і послухати – що нового, бо здавалося, що взагалі вже здичавіла… Молодиці гомоніли впівголоса. Закінчували про Баранчуччині діти, які поодружувалися в Техасі, переходили на бесіди про дороговизну бензину. А Катеринка не знала, що на те все казати, тож лише зрідка кліпала віями й утаємничено посміхалася сама собі самими лише ямками на лиці.
Аж тут біля її обійстя зупинилася срібно-біла новесенька іномарка. З неї поволі висунулися двоє старших людей, двоє молодших. Обидва чоловіки взялися щось фотографувати на її городі й голосно гиргикати зі своїми жінками. Мабуть, німці, бо румунську мову Катеринка розуміє.
Особливо жвавим був старший. Він підходив до обійстя чимраз ближче, цокав і цокав тим спалахом, а далі ще й присідав, ба, навіть прилягав на траву.
«Що воно їм треба на моїм городі?» – подумала жінка й не сміло попрямувала до прибульців.
«Зер гут, зер гут!» – повторювали ті в чотири голоси. До Катерининого обійстя почали неквапом сходитися люди. Молодиці покинули свої торги, чоловіки відра від цементу та візки від цегли.
«Вони кажуть, що це винятково красиво», – почав перекладати чужоземну бесіду Григорій Шкляр, який три роки був на заробітках у Німеччині. «Вони кажуть, що це – взірець сільського квітникарства, що тут – унікальні умови вирощування таких видів. І що вони хотіли б пожити в такій хаті з такою аурою».
Останнє слово налякало Катеринку. Вона, напевно, знала, що ніякої «аури» в її хаті нема, а з усіх багатств – лише старий мисник з австрійськими мисками та скриня, розмальована півниками й ружами.
Німці ж, як поквапно виходили, так похапцем і сіли до свого лискучого форда. Молодший послав комусь із присутніх повітряний поцілунок – і тільки легкий димок затріпотів за автомобілем…
Лиш односельці не розходилися.
Вони стояли біля Катерининого муру і не могли збагнути, що то німці тут такого побачили.
Круглики – село на трасі. Через нього денно і нощно гудуть легко-сріблясті й сталеві вантажівки – цілі каравани машин. І бжінькають час від часу новесенькі круглесенькі окасті і пишнотілі, як трутні, мерседеси і важелезні жуки-рогачі – джипи. Колись дорога двигтіла лише зранку до вечора, а тепер – і вночі у Кругликах, як у порту, повзуть трасою важкотонажні фури, ховають свої темні розпуклі боки від дорожньої служби. Під місяцем їхні тіні скидаються на рухомі гори, що переміщаються одна за одною.
Кругличани вже якось звикли до того, що через допотопні їх вибалки зробили об’їзну дорогу. Першими зорієнтувалися молодиці: почали виносити і виставляти на стільці за ворота городній товар: яблука, груші, виноград, згодом – випічку та цигарки, пиво й усіляке різноманітне дріб’язкіття для дорожньої людини.
За рік на трасі з’явилися будки з гарячими бутербродами та кавою, з шашликами та вином, з висячою на жилці різнокаліберною рибою – сушеною та копченою…
Почали рости в селі хатини-шіпчини, стайні та огорожі, криниці та літні кухні, покриті різьбленою бляхою з кованими поруччями. І все те – не стільки за плату далекобійників, як за роботу по Італіях-Португаліях та наймах у підмосковних преріях.
Лише Катеринка не вміла ані торгувати, ні по-іншому якось «крутитися», щоб заробити копійку-другу. Колгосп, у якому вона працювала в конторі, давним-давно розділили на «чотири часті» між чотирма ґаздами. Троє з них, прихопивши ще «живі» трактори і комбайни, «зіпхнули» їх у сусідню область і оголосили себе банкрутами. І лишень Семен Дронь тягнув ще на конопляній шлеї сяке-таке господарство, яке линяло й розпадалося клаптями, як Рябко в маю.
Якось у неділю взяла вона, Катеринка, великий полумисок, нарвала перших черешень та й виставила на мурованому густим ракушняком мурі. Весь день червоніли ті черешні на шляху, зривали очі хіба що дітям. Біля Гані Гондурячки зупинялися фури, біля Докії Варварюк – аж тісно від подорожніх іномарок, а Катеринині черешні, обліплені масною пилюкою, надвечір склювали кури.
«Чи примовляти треба було до них, чи що?» – думала Катеринка, йдучи з порожнім полумиском від курника.
І непогамована туга чимраз ближче підступала їй до горла. І жаль було саму себе, свої роки, які перебродили між людьми, як цвіт шипшини у червневу ніч: цвіли рясно – облетіли безчесно. Он у Марусі Жеребної – хата у два з половиною поверхи. Кімнат у ній – за день не обійти. І лазня кам’яна, і їдальня літня та ще й зимня. У Христини Заплітної одна лише теплиця сім соток городу займає.
Думала і Катеринка про теплицю. Але порахувала, скільки коштів треба на каркас, скільки плівки і скільки газу, і відклала свій план, як куделю, на літо.
Ще пробувала молодиця доглядати Варчину малу дитину. Та така вже та дитина розпещена, що аж ніяк їй не догодити.
І засклепила Катеринка сама в собі, і що вже більше сумувала-журилася, то чимраз більше їй не таланило: то сокіл курят видзьобав із люцерни, то кашемірову, мамину ще, хустку міль побила.
Хотіла Катеринка з кимось порадитися, комусь вилити душу, та соромилась. ЇЇ однолітки поставали панями, кучерів накрутили, золота навдягали. В вона – як те куря, що задрипалося з весни, ніяк не очухається. Піде на цвинтар, з мамою поговорить, а відтак іде додому.
Якось перед Маковеєм прийшла вона на могилку по дорозі з церкви. Аж там, на півтора квадратних метрах маминої землі, майори цвітуть, чорнобривці розпукають, нагідки і настурції світять, як сотні розпашілих сонечок, ромен повитикав свої пелюстки з-поміж стряпатого заячого холодку.
«Оце ти мене, мамочко, і зустріла, оце і подарунок мені приготувала», – шепотіла солоними вустами Катеринка. І щось живе, тепле заклекотіло в її душі.
Вона йшла додому осіянна.
Ніч жіноча пройшла у дворі. Якби хтось побачив Катеринку, що вона снує опівночі в городі, подумала б, що зійшла, бідна, з розуму.
Але тільки-но почав бліднути місяць і висуватися з присмерків небо, вона взяла два кошики й полетіла в ліс. Там, біля старого вербняку, у трухлявих пнях вона побачила колись перепрілу землю. Ось по неї і прийшла. Похапцем, ніби крадучи, набивала ті кошики тим лісовим скарбом, натоптувала його своїми маленькими кулачками, а серце в неї тріпотіло, як у щиглихи.
Якби хтось зважив, скільки несе це у своїх руках ця тендітна жіночка, – не повірив би. Буйволистому мужику та ноша видалася б важкою. А вона ніби летіла додому. Майже місяць так поночі назирці ходила Катеринка до лісу, і на її подвір’ї, під калиною, з’явилася гірка рудуватої пухкої землі. На зиму вона накрила її цератою, пригорнула листям.
І ждала весни. Так безтямно ждала, як ніколи, навіть у юності. Може, лише тоді, коли Микола мав прийти з війська. Вона виходила рипучим снігом за хвіртку, простягала руку до сонця і наслухала пальцями – чи не пом’якшав мороз.
Тепер же вона майже щодня на аркуші альбому від фотографій хімічним олівцем писала якийсь список у стовпчик, і ховала той папір під рядно, і лише ввечері виймала зі схованки, крутила в руках і щось дописувала.
А як у вівторок на подвір’ї загуляла Явдоха і як заграли вулицями Кругликів весняні вітри, Катеринка викинула на горище кожушанку. І рукавиці.
Ще по крихкій мерзлоті вона тупцювала довкола хати, розміряла щось ниткою, забивала кілки і говорила сама до себе. Сон не брався, і жінка навіть подумала, що засватав її місяць, під яким вона ходила так довго і на який милувалася стільки ночей. Боже, а як це не мине? А як буду ходити тако, як Тодосій Липовик, куди очі дивляться? Але плани не давали їй довго тривожитися за себе.
У пригріту землю Катеринка вкладала всю свою надію й жадання, усю свою спрагу й волю, все, чого стреміла її душа та уява. І просила у Всевишнього дати дощику, а не суховію…
За своїми домашніми клопотами люди не дуже придивлялися, чим займається їхня сусіда. Село возило каміння, розвантажувало цеглу, гравій, щебінь, плитку, керамзит. Майстри замовлялися за рік наперед. І знову молодиці опоряджували за ворота свій крам, а багатші гортали модні журнали і на день-другий позичали тих «Наталі» та «Бурду» сусідкам.
І знову ставали вантажівки біля Варварочки та Дудки. І пахла селом копчена риба, вино та кава.
Катеринка вибриндилася в нову одежу, вийшла до молодиць поговорити і послухати – що нового, бо здавалося, що взагалі вже здичавіла… Молодиці гомоніли впівголоса. Закінчували про Баранчуччині діти, які поодружувалися в Техасі, переходили на бесіди про дороговизну бензину. А Катеринка не знала, що на те все казати, тож лише зрідка кліпала віями й утаємничено посміхалася сама собі самими лише ямками на лиці.
Аж тут біля її обійстя зупинилася срібно-біла новесенька іномарка. З неї поволі висунулися двоє старших людей, двоє молодших. Обидва чоловіки взялися щось фотографувати на її городі й голосно гиргикати зі своїми жінками. Мабуть, німці, бо румунську мову Катеринка розуміє.
Особливо жвавим був старший. Він підходив до обійстя чимраз ближче, цокав і цокав тим спалахом, а далі ще й присідав, ба, навіть прилягав на траву.
«Що воно їм треба на моїм городі?» – подумала жінка й не сміло попрямувала до прибульців.
«Зер гут, зер гут!» – повторювали ті в чотири голоси. До Катерининого обійстя почали неквапом сходитися люди. Молодиці покинули свої торги, чоловіки відра від цементу та візки від цегли.
«Вони кажуть, що це винятково красиво», – почав перекладати чужоземну бесіду Григорій Шкляр, який три роки був на заробітках у Німеччині. «Вони кажуть, що це – взірець сільського квітникарства, що тут – унікальні умови вирощування таких видів. І що вони хотіли б пожити в такій хаті з такою аурою».
Останнє слово налякало Катеринку. Вона, напевно, знала, що ніякої «аури» в її хаті нема, а з усіх багатств – лише старий мисник з австрійськими мисками та скриня, розмальована півниками й ружами.
Німці ж, як поквапно виходили, так похапцем і сіли до свого лискучого форда. Молодший послав комусь із присутніх повітряний поцілунок – і тільки легкий димок затріпотів за автомобілем…
Лиш односельці не розходилися.
Вони стояли біля Катерининого муру і не могли збагнути, що то німці тут такого побачили.
четвер, 20 квітня 2017 р.
Українська література
7 клас
Раджу переглянути фільм після прочитання повісті Олександра Гавроша "Неймовірні пригоди Івана Сили"
https://www.youtube.com/watch?v=djOXW4evEas
середу, 19 квітня 2017 р.
неділю, 19 березня 2017 р.
Любов Пономаренко. «Гер переможений». Наскрізний гуманістичний пафос новели
Мета: стисло ознайомити школярів з життєвим і творчим шляхом
Л. Пономаренко, вчити аналізувати новелу «Гер переможений», пояснюючи провідну
думку; розвивати вміння визначати основну ідею твору, розвивати вміння грамотно
висловлювати власні думки; коментувати
епізоди твору, надавати оцінку вчинкам героїв; закріпити поняття про
новелу як жанр епосу; збагачувати словник учнів; формувати їх світогляд,
розвивати елементи критичного
мислення; формувати пізнавальні,
комунікативні, інформаційні компетентності; удосконалювати
навички виразного читання та вміння працювати в групах; сприяти вихованню милосердя,чуйності, доброти, уміння прощати.
Обладнання: підручник,
фотографія письменниці, , ілюстрації про Велику Вітчизняну війну, полонених, поняття з ТЛ «новела», «символ», «художня
деталь»; свіча
Тип уроку:
урок засвоєння нового матеріалу з
використанням технології «перевернутого» навчання.
Хід уроку
І.Організаційний
момент.
Замість звичайного привітання хочу сказати «Мир вам», як говорили ще за
часів Ісуса Христа. Адже це так прекрасно: мати мир в душі і жити в мирі з
іншими людьми.
Епіграф
Не будь переможений злом, але зло перемагай добром!
Римл.
12.21
Слова епіграфа – із Нового Завіту, належать апостолові Павлу, який писав послання
до римлян відразу після розп’яття Христа.
Любов Пономаренко – письменниця ХХ століття – продовжує переконувати
читача в тому. що треба любити своїх ворогів, а зло перемагати добром.
ІІ.
Повідомлення теми і мети уроку.
Любов Пономаренко. Новела «Гер переможений». Наскрізний
гуманістичний пафос новели. Визначення цілей колективної та власної діяльності.
З’ясувати, як термін «гуманістичний пафос» розкрито у новелі, повторити жанрові
ознаки новели, визначити ідею твору, удосконалювати вміння висловлювати і
відстоювати власні думки.
ІІІ. Сприйняття та засвоєння учнями навчального
матеріалу.
Готуючись до
сьогоднішнього уроку, ви скористалися матеріалом із мого блогу: переглянули
відеоролик про початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., відеофрагмент
про перших полонених німців, прочитали словникові статті з визначеннями понять
«гуманізм», «гуманістичний», «пафос», «новела», «художня деталь», а також
розлогіше ознайомилися з біографією Л.Пономаренко. (https://www.thinglink.com/scene/898666449957027842)
Питання до біографії Л.Пономаренко.
-
Звідки
родом Л.Пономаренко?
-
Який
вищий навчальний заклад закінчила?
-
Ким
працювала?
-
Лауреатом
яких літературних премій була?
-
Де
друкувалися її твори?
(Любов Пономаренко народилася 25 травня 1955 року в селі
Іванківці, що на Чернігівщині. У 1978 році закінчила Ніжинський державний
педагогічний інститут імені Миколи Гоголя. Працювала вчителем російської мови
та літератури, в редакції газети.
З 1987 року мешкає
на Полтавщині в місті Гребінка. Працює власним кореспондентом Всеукраїнської
громадсько-політичної газети «Зоря
Полтавщини».
Твори письменниці
друкувалися в багатьох газетах та часописах, також друкувалися за кордоном – в
Німеччині та Японії.
Автор книг новел,
оповідань та повістей «Тільки світу» (1984 р.), «Дерево облич» (1999 р.), «Ніч
у кав’ярні самотніх душ» (2004 р.), «Портрет жінки у профіль з рушницею) (2005
р.).
Письменниця –
лауреат літературних премій:
Міжнародної імені Олеся Гончара (2000 р.);
Всеукраїнської «Благовіст» (1998 р.);
Обласної імені Панаса Мирного (2005 р.).
- 1999 року вийшла друга збірка прозових
творів під назвою «Дерево облич». Туди і увійшов твір «Гер переможений».
Написаний він на основі справжніх фактів. У містечку Гребінка, де
письменниця зараз живе, багато будинків після війни побудували
полонені німецькі солдати. Це розповідь про одного з них.
Війна – страшне явище. Вона несе горе всім. Кров, біль,
страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, не
легша була доля дітей, жінок, стареньких, які залишилися в окупації, тяжко
працювали, потерпали від голоду і холоду.
Асоціативне
гроно «Війна»
(смерть, голод, горе,
поранення, сирітство, розруха)
У війні, як
правило, бувають переможці й переможені. Переможців, особливо у справедливій
війні, уславлюють, у пошані схиляють перед ними голову. А от що можна сказати
про переможених? Тих, наприклад, які потрапили на війну не з власної волі?
Це дуже складне
питання.
Як же ставитись
до переможених загарбників, що принесли стільки горя на нашу землю?
Ненавидіти,
пробачати, бути байдужим до їхньої долі?
Асоціативне
гроно «Полонений»
(приниження,
голод, сум, важка робота, смерть, знущання)
Про це ми і поміркуємо на уроці.
Робота
над змістом новели.
1.
Коли відбуваються
події, зображені у творі?
2.
Зачитати, яку
роботу виконували полонені німці?
3.
Чим займався
Фрідріх після робочого дня?
4.
Що робили діти,
коли побачили скопану грядку?
5.
Як ставилися жителі
міста до полонених?
6.
Чим любив
хизуватися Фрідріх?
7.
Коли і чому німець
перестав садити грядку?
8.
Яке він знайшов
інше заняття?
9.
Яка трагічна подія
сталася з Фрідріхом?
10.
Що привернуло увагу
оповідачки, коли вона сиділа на вікні у новому будинку?
11.
Чому дівчина не
зірвала квітку?
12.
Якою подією
завершується твір?
Міні-дослідження (3 групи)
Дібрати цитатний матеріал
ставлення полонених до міста, його жителів;
Полонені
«зводили цей квартал з любов’ю і розпачем»; «не любили цей народ, не любили
будинки»; «Фрідріх саджав нас на коліна та співав: полонені «всміхалися,
дякували, називаючи вдів «фрау». Полонені німці ненавиділи і місто, і його
жителів, і будинки, які зводили, але тільки до того часу, поки не бачили
творіння своїх рук, з любов’ю згадували свою домівку, були вдячні вдовам за
допомогу. Фрідріх любив дітей, квіти, був умілим майстром.
ставлення дорослих до полонених;
«Охоронець
чіплявся поглядом і байдуже погиркував»; «місто давно не сердилось на німців,
вдови жаліли їх»; «охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і
дозволяв лежати під стіною»; «самотні жінки стояли подовгу, роздивлялися
прикраси і навіть сплакували».
ставлення дітей до полонених.
« ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали
його травою і поставили на грядці»; «і ми цілу весну і ціле літо топтали і
розкидали його грядку»; «ми не могли його не дражнити, ми любили ціляти в нього
грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав».
«Займи позицію»
-
Фрідріх
– жертва чи ворог? Чому?
-
Які слова, словосполучення несуть символічний характер
або на щось натякають?
-
Як вони називаються в літературі?
(Художня
деталь — засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива
змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та
характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб
художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи
явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою
експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору. Художня деталь
з’являється часто внаслідок інтуїтивного імпульсу, як осяяння, навколо неї
нерідко «організовується» уся будова твору. В одних випадках художня деталь
може набирати характеру символу, в
інших — бути деталлю-штрихом. У тексті
цей спосіб мислення матеріалізується в речових, портретних, пейзажних,
інтер’єрних деталях. Художня деталь може надавати особливого забарвлення
мовленню персонажа тощо. Вона буває як наскрізною (повторюваною) у творі, так і
одномоментною, але в кожному разі вона має
в собі прихований зміст, підтекст, може
викликати широкий спектр асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис,
авторську характеристику, міркування, цілий епізод тощо.
Джерело: http://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/2739-khudozhnya-detal-v-literaturi Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua)
Запис у зошитах
1.
Квітка на
клумбі (нагідка) – любов до прекрасного, всеперемагаюча сила добра.
2.
Квітка,
що розцвіла посеред грудня – пам’ять
3.
Хрест –
крах надій і сподівань.
4.
Речі та
їжа, що давали жінки полоненим – милосердя, прощення
5.
Цигарка
охоронця, якою він пригощає полонених – співчуття, людяність.
6.
Фотокартки
– те, що з’єднувало німців з рідними, те, що було для них найдорожчим, згадка про мирне життя і жаль за ним.
Яка з цих деталей найбільше пов’язана з ідеєю
твору?
(Знайдена фотокартка)
Фотокартка знаходилася у рукавиці – ніби лист у конверті, лист у вічність
Листопад, 1941р
Село Іванівка
Чернігівської області.
Доброго дня шановні батьки, Тома, Сашко,
Вєра, Валентина, Клавдія, Миколай, Люся, Юрко. Привіт й усім останнім знайомим
і товаришам.
Знаходжусь у селі Іванівка Чернігівської
області. Проїжджав поблизу Курська…Даремно не узяв з собою теплу шапку, тому що стало холодно, випав
сніг. Трохи мерзнемо, але нічого. Невдовзі отримаємо теплий одяг. Якщо буде
можливість, побалакаю з вами по телефону з будь – якого міста.
Допоки до побачення. Передавайте усім
привіт. Про все розкажу, коли повернуся додому. Цілую кріпко усіх…Про мене не
турбуйтеся. Повернуся героєм …
Лист Миколи
Борисенко до своїх рідних
-
Багато
солдатів не повернулися з війни. Вічна їм пам’ять
(свічка пам’яті)
Війна – це завжди
горе.
-
Яку
думку хотіла донести до нас авторка? (ідея, ідейний зміст)
1.
осуд
війни, зла;
2.
утвердження
милосердя, співчуття;
3.
ідея
прощення .
- Яка незвичайна подія
у творі вас вразила? (у грудні розцвіла квітка)
- Для якого літературного жанру характерна несподівана
розв’язка? (новела)
- Які ще деталі вказують на те, що це новела?
(Твір невеликий за обсягом,
небагато героїв,
події розгортаються швидко,
присутня незвичайна подія,
увага зосереджена на розкритті переживань героїв)
Сюжет новели «Гер
переможений» (в групах)
Експозиція
Зав’язка
Розвиток дії
Кульмінація
Розв’язка
ІV. Підсумок уроку
«Займи позицію»
- Як ви гадаєте, чого було більше у новелі, добра чи зла? (добра, людяності)
- Який синонім можна дібрати до слова людяний? (гуманний)
(ГУМАНІЗМ (від
лат. humanus —
людяний, людський) — ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права
особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток, правдивість у своїх діях,
порядність у ділових стосунках.)
Робота з темою уроку «Наскрізний гуманістичний пафос
новели»
Л.Пономаренко
показала, що полонені теж люди, підкреслила, що будь-яка війна – неприпустиме
для людського суспільства явище, а новела має настрій людяності, любові
до людини, тобто гуманістичний пафос.
Метод «Різнокольорові капелюшки»
Білий капелюшок
Має в собі всі кольори. Колір
інформації, пошуку істини, вивчення джерел, добір інформації.
- Визначте тему та основну думку новели.
Тема «Гер
переможений»: зображення гуманного ставлення до полонених німців, які відбудовували зруйноване місто (взаємостосунки
Фрідріха з дітьми, самотніми жінками).
Основна
думка: ненависть, зневажливе ставлення до полонених німців змінюється на доброту, чуйність,
співпереживання, бо простий німець — заручник фашизму
Ідея «Гер переможений»: засудження
війни, жорстокості; уславлення гуманізму, чуйності, доброти.
Чорний капелюшок
Колір сумніву, вагань, слабких
сторін, негативу, небезпеки.
-
Розкажіть
про страждання полоненого Фрідріха
Жовтий капелюшок
Колір золота, хліба, ниви,
переваг.
-
Що
позитивного ви побачили в творі?
Червоний капелюшок
Колір життя, емоцій, почуття
-
Мене
дуже схвилювало в цьому творі те…
Синій капелюшок
Колір неба, вищого розуму,
мислення.
-
Чого
навчив нас твір? Над чим змушує
задуматись цей твір кожного з нас? Кого і що засуджує? До чого закликає?
/Зелений капелюшок/ -
д/з
Колір розвитку, прийняття рішень, можливих альтернатив.
-
Уявіть, що ви зустрілися з доньками Фрідріха.
Розкажіть їм про їхнього батька. Почніть відповідь фразою:
Коли б я зустрів …
Робота з епіграфом
-
Хай слова епіграфа глибоко вріжуться в пам’ять і
будуть вам дороговказом.
Не будь переможений злом, але зло перемагай добром!
Римл.
12.21
Емоційна пляма
-
В
мороз, на тлі руїни, незважаючи ні на що, квітка виросла і розквітла.
(відеоролик «Як
розпускаються квіти»)
-
Хотілося
б, щоб у ваших душах і серцях завжди квітли гарні думки, а робили ви тільки
правильні вчинки.
V. Виставлення оцінок. Домашнє завдання
1. Дібрати музику до новели.
2. «Зелений капелюшок» (Уявіть, що ви зустрілися з доньками
Фрідріха. Розкажіть їм про їхнього батька)
Підписатися на:
Дописи (Atom)